Люди, колишні...

Люди ідуть, та спогади лишають по собі.

Ті спогади минуле роблять вартим.

Ми їх ховаємо надійно десь на дні

І дуже рідко випускаємо з-під варти.

Люди приходять і приносять щось нове,

А залишають зазвичай лиш жмуток смутку.

Знайшовши в нас єдине місце больове,

Вони обов'язково на прощання б'ють відчутно.

Колишні завжди йдуть, на те вони й колишні.

По них лиш серце набуває нових ран.

І не заклеїти тих ран клеєм із вишні,

Вишневий сік терпкий точиться й досі там.

Колишні йдуть, лишаючи свій запах - 

Хай то парфуми, крем чи пральний порошок.

Тож навіть запахи болять у моїх втратах.

І зайвий вдих може накликать зайвий шок.

Ти теж пішов, я спогади сховала.

У серці рану я рукою затулю.

Мене від страху ночі наша ковдра врятувала,

І я в обіймах твого запаху засну.

Буде боліти довго рідний запах.

У голові ще довго буде жити голос твій.

Нікому я не зізнаюсь у своїх втратах.

Вони - мій кат. Вони - мій особистий біль.